Насильство в сім’ї є однією з найбільш розповсюджених форм порушення прав людини. У більшості випадків протиправні дії проти когось із членів родини супроводжуються актами агресії, приниження та жорстокої поведінки. Подібні дії з боку насильника приводять до негативного фізичного, психічного та соціального стану здоров’я постраждалої особи чи кількох осіб, членів цієї родини. Як правило, найбільше страждають від сімейного насильства діти, жінки та люди похилого віку.
Протягом тривалого часу в Україні на рівні суспільства проблеми насильства в сім’ї активно не обговорювалися. Правозахисні громадські організації, зокрема жіночі, стали не тільки ініціаторами захисту жертв насилля, а й спонукали державні органи влади до формування необхідної законодавчої бази щодо розширення державної систему захисту потерпілих від насильства. Тому, Верховною Радою України 2001 року було ухвалено Закон України «Про попередження насильства в сім’ї».
Відповідно до статті 1 Закону України «Про попередження насильства в сім’ї», насильство в сім’ї – це будь-які умисні дії фізичного, сексуального, психологічного чи економічного спрямування одного члена сім’ї по відношенню до іншого члена сім’ї, якщо ці дії порушують конституційні права і свободи члена сім’ї як людини та громадянина і завдають йому моральну, фізичну чи психічну шкоду здоров’ю . Насильство в сім’ї може бути вчинено тільки членом сім’ї.
Законом України «Про попередження насильства в сім’ї» передбачено обов’язкові ознаки насильства в сім’ї: особами, які страждають від сімейного насильства, можуть бути тільки члени сім’ї; діяння кривдника повинно бути протиправним; діяння призвело або могло призвести до порушення прав члена сім’ї як людини, так і громадянина; вина кривдника повинна виявлятися у формі умислу, а не необережності.
Насильство має чотири основні форми – фізичну, психологічну, сексуальну й економічну. Найбільш гострою проблемою в Україні та світі є психологічне насильство в сім’ї серед дітей. Це пов’язано, здебільшого, з їхньою вразливістю та необізнаністю. Вразливість дітей до насильства пояснюється їхньою фізичною, психологічною та соціальною незрілістю, а також залежним становищем стосовно дорослих, незалежно від того, чи є це батьки, чи опікуни. До найбільш поширених різновидів психологічного насильства над дітьми належать: поводження з дітьми як із підлеглими, рабами чи слугами; покарання; відмова повідомляти про рішення, що стосуються відвідин та опікунства; навіювання страху за допомогою розповідей, дій, поглядів; використовування своїх переваг – росту, розмірів та сили; крики; погрози покинути дитину; погрози розлюбити дитину; загроза суворого покарання Богом, судом, поліцією, школою, спецшколою, притулком, родичами та психіатричною лікарнею; приниження; використання скарг для тиску на дитину, присоромлення дитини; постійне підкреслювання недоліків; контролювання, обмеження у спілкуванні, стеження; використання дітей у конфліктах між батьками; заборона лягати спати або насильне пробудження; звинувачення дитини у всіх проблемах; «торговельна» поведінка одного з батьків щодо любові до дитини; ігнорування; критика думок, почуттів, дій; відсутність у сім’ї доброзичливої атмосфери; недостатнє забезпечення дитини наглядом та опікою; недостатнє задоволення потреб дитини в їжі, одязі, освіті, медичній допомозі за умови, що батьки матеріально спроможні зробити це.
