Татаренко Степанида Гілерівна народилась і до 20 років прожила у Львівській області. В наш край приїхала у 1961 році підзаробити трохи грошей, та так і залишилась на Донеччині, знайшовши і щастя, і долю.
Степанида Гілерівна працювала завфермою, птахівницею, свинаркою, поваром, кухаркою, стаж роботи 42 роки. Заміж вийшла за водія колгоспу, з яким створили міцну українську родину і прожили довгих і щасливих 53 роки ( помер чоловік 22 грудня 2016 року).
Найбільша радість життя – народження синів: Олександра 1963р., Володимира – 1968р., онуків: Миколb – 1991 р., який закінчив автодорожній інститут, зараз мешкає у с.Гришине, одружений і очолює господарство батька; Володимира - 1999р., який навчається в Селидівському технікумі за спеціальністю «гірнича справа». З 10-12 років онуки могли керувати і машиною, і трактором.
Афганістан… це слово лякало батьків та матерів довгих 10 років, тому, що серце тремтіло від болю, страху за своїх дітей. «А якщо наш син опиниться на війні?!!»… Офіційно афганська війна тривала з 23 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року і належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення і аналізу. Той день, коли закінчилася війна, став днем, коли скінчився і рахунок втрат наших солдатів, командирів. Важкий, сумний підсумок. І мама дочекалася святих, дорогих серцю слів: "Мамо, я –ЖИВИЙ!".
Правда про Афганську війну… Вона різна. Хвороблива і гірка правда у долі воїна –інтернаціоналіста, сина Степаниди Гілерівни - Володимира Миколайовича Татаренка.
11 місяців Володя служив на війні … Черговий обстріл автоколони, яка транспортувала снаряди, виявився фатальним. Він залишився живим, але зневіреним у майбутнє і з вічною відмітиною на тілі, яка завдає страждань кожного дня усі 28 років післявоєнного життя. Два роки лікування у НДІ ім.Бурденка тодішньої столиці, 6 операцій, реабілітаційний період. А янголом – охоронцем на ці важкі роки повернення до життя стала непосидюча, завзята, любляча, сама найкраща у світі мама, яка кожні 2 тижні відвідувала сина, бігала по інстанціям, благала усіх про допомогу.
Сила духу української жінки – матері не знає меж і перепон, мабуть в ті дні Господь надав їй сили, міці і осяяв терпінням та надією.
Ця історія може бути схожа на сотні інших, але ми всі – земляки, приголомшені силою волі, зусиллями жінки – матері, яка до сьогодення радіє кожній хвилинці, кожному ДНЮ, прожитому поряд із своєю кровиночкою – синочком та його родиною.
Степанида Гілерівна працювала завфермою, птахівницею, свинаркою, поваром, кухаркою, стаж роботи 42 роки. Заміж вийшла за водія колгоспу, з яким створили міцну українську родину і прожили довгих і щасливих 53 роки ( помер чоловік 22 грудня 2016 року).
Найбільша радість життя – народження синів: Олександра 1963р., Володимира – 1968р., онуків: Миколb – 1991 р., який закінчив автодорожній інститут, зараз мешкає у с.Гришине, одружений і очолює господарство батька; Володимира - 1999р., який навчається в Селидівському технікумі за спеціальністю «гірнича справа». З 10-12 років онуки могли керувати і машиною, і трактором.
Афганістан… це слово лякало батьків та матерів довгих 10 років, тому, що серце тремтіло від болю, страху за своїх дітей. «А якщо наш син опиниться на війні?!!»… Офіційно афганська війна тривала з 23 грудня 1979 року по 15 лютого 1989 року і належить до тих подій 20-го століття, які ще не знайшли свого повного та об’єктивного висвітлення і аналізу. Той день, коли закінчилася війна, став днем, коли скінчився і рахунок втрат наших солдатів, командирів. Важкий, сумний підсумок. І мама дочекалася святих, дорогих серцю слів: "Мамо, я –ЖИВИЙ!".
Правда про Афганську війну… Вона різна. Хвороблива і гірка правда у долі воїна –інтернаціоналіста, сина Степаниди Гілерівни - Володимира Миколайовича Татаренка.
11 місяців Володя служив на війні … Черговий обстріл автоколони, яка транспортувала снаряди, виявився фатальним. Він залишився живим, але зневіреним у майбутнє і з вічною відмітиною на тілі, яка завдає страждань кожного дня усі 28 років післявоєнного життя. Два роки лікування у НДІ ім.Бурденка тодішньої столиці, 6 операцій, реабілітаційний період. А янголом – охоронцем на ці важкі роки повернення до життя стала непосидюча, завзята, любляча, сама найкраща у світі мама, яка кожні 2 тижні відвідувала сина, бігала по інстанціям, благала усіх про допомогу.
Сила духу української жінки – матері не знає меж і перепон, мабуть в ті дні Господь надав їй сили, міці і осяяв терпінням та надією.
Ця історія може бути схожа на сотні інших, але ми всі – земляки, приголомшені силою волі, зусиллями жінки – матері, яка до сьогодення радіє кожній хвилинці, кожному ДНЮ, прожитому поряд із своєю кровиночкою – синочком та його родиною.
За матеріалами сайту Добропільської районної ради
